Документальний фільм «Ясен» про те, що головне – навчитися слухати й захотіти чути.

 «Ясен» – це стрічка про ветерана УПА Василя Кирилюка. 20-хвилинний документальний фільм спонукає не тільки ближче придивитися до історій людей, які поруч з нами та замислитися над історією України, а й по-новому побачити старших людей – не як інертних пенсіонерів, а як активних членів суспільства.

Photo_main

Аліна Хорольська, одна з учасниць команди, що працювала над фільмом, онука Василя Кирилюка. Разом з Аліною над фільмом працювали Ірина й Марта Колотило. Збираючи матеріал до фільму, авторки прочитали й рукопис майбутньої книжки Василя Кирилюка – спогади про його дитячі роки, молодість, зрілість, які розкривають світогляд чоловіка. «Ми писали запити в архіви, але жодних відповідей, на жаль, не отримали», –  каже Ірина.

Ідея взяти інтерв’ю в цікавого старшого чоловіка в дівчат зародилася ще до Студій живої історії. А на першому семінарі Студій Ірина зрозуміла: ось він герой, якого не треба довго шукати. «Вчасно наклалася ідея з дідусем та Студії», – каже вона. Хоча спершу планувала робити проект, пов’язаний з рідним містом Вижницею, що на Буковині.

«У 2012 році ветеран Великої Вітчизняної війни полковник у відставці Г.Чепкий і голова Рівненської обласної організації УПА В.Кирилюк символічно потисли руки в знак майбутнього примирення воїнів, що визволяли Україну від окупантів», цитують дівчата в описі проекту офіційне повідомлення. Отже, документальний фільм про життя ветерана УПА Василя Кирилюка  може стати прикладом того, що примирення можливе та необхідне. Шлях до нього – у розумінні людини.

Василеві Кирилюку сьогодні 91. Він очолює спілку ветеранів УПА на Рівненщині. Фільм розповідає про його дитинство та молоді роки, коли Василь отримав позивний “Ясен”, вступивши до лав УПА, про пережиті ним концентраційні табори Воркути та Печорлагу, і про подальше життя цієї активної людини.

Одна з цілей фільму – подолання ейджизму, тобто дискримінації людини за віковою ознакою. «Сьогодні до старших людей ставляться, як до маленьких дітей. Їх вважають не такими корисними, не такими активними й неспроможними впливати на сьогодення. Але старша людина – мудра, якою б вона не була. І нам можна було б в них повчитися. Цей фільм розбиває стереотип, що пенсіонерам треба сидіти вдома й нікуди не ходити. Наш герой – людина з активною, навіть гіперактивною життєвою позицією», розповідає Ірина.

Дідусь звиклий до уваги до себе, він публічна людина, камери не боїться й розповідав охоче, каже його онука Аліна Хорольська. Але й майже нічого особистого на камеру не розповідав. «Коли нам хотілося торкнутися тонших тем, він уміло переводив тему. Ми не встигли зробити більш особисте інтерв’ю», визнає Ірина.

Що значила для команди проекту робота над фільмом?

Ірина: «Для мене цей фільм – спроба зловити момент, коли людина може розповісти про події, які трапилися майже століття тому. Про цей час ми можемо читати книжки, дивитися фільми – а тут спілкуєшся безпосередньо з очевидцем. Наприклад, дідусь розповідав про Уласа Самчука (він народився в селі Дермань, як і Кирилюк) та газету «Волинь», яку той випускав. Згадував, як за часів Голоду вони перекидали через паркан хліб українцям. Ці живі свідчення для мене були найважливіші, тому що багато їх пропадає».

Аліна: «Мені було найцікавіше усвідомити, як людина може пройти через багато труднощів і лишитися людиною, мати такий характер. Зараз живеться легше, але люди не користуються цими можливостями.  Я більше пізнала свого дідуся. Ми зблизилися в останні кілька років, особливо після зйомок. Мені хочеться його наслідувати».

Марта: «Я думаю, найважливіше – це почути історію з перший вуст. Також цей фільм – стимул для інших людей дізнатися більше про своїх рідних. До нас багато людей підходили зі словами В мене такий дідусь, в нього така історія! або “В мене така бабуся, там цілий серіал знати можна! Ми вже з Ірою навіть думаємо зняти фільм про свою бабусю. В кожної людини є, про що розповісти, і про це дійсно можна знімати цілі фільми».

Робота над фільмом дозволила зрозуміти авторам важливі речі про себе.«Я зрозуміла, що треба займатися тим, що тобі подобається, ефективно використовувати час. І те, що за звичними речами лежить купа роботи», ділиться Ірина. Для Аліни головне – «не ідеальний результат,  а те, що це зроблене. Ми спершу не сприймали факту, що можемо зняти щось середнє. Але тепер я розумію, що починаєш завжди з чогось маленького. І наступний раз вийде краще. Не треба соромитися. Відомі режисери також з чогось починали».

Фільм уже фактично готовий. Єдине, що дівчата хотіли б додати, це субтитри. Презентували фільм поки що тільки на фестивалі Іншої освіти, що відбувся у Рівному в листопаді. Планують використовувати стрічку в освітніх і навчальних цілях, показувати в тематичних кіноклубах, щоб розповідати про важливість дослідження історії, її вплив на нас. Також дівчата міркують над тим, щоб зробити серію коротких відеоінтерв’ю про людей з різних міст з різною долею.

 

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

w

Connecting to %s