Василь Кулевчук: «Для мене історія – це досвід, який робить мене собою»

Мені цікава історія як базис для порозуміння. Наше виховання, наш бекграунд – це і є історія. Люди не розуміють одне одного тільки через те, що не знають, що інша людина прожила. Це відбувається і на рівні сім’ї, і на всеукраїнському рівні: західна Україна прожила одну історію, східна Україна – іншу.

12400875_1103449499678155_2964014956260524257_n

В кожному місті Україні історичні події сприймають по-іншому. Через те, що в кожному – своя історія. Наприклад, Тернопільська область – це був центр, де проходив фронт, і на Тернопіль війна вплинула. А на деякі міста – не дуже. І якщо ми не будемо знати цього, ми не будемо розуміти людей. Люди такі, бо їх так сформувала історія.

Для мене «Студії живої історії» – це програма, що дає майданчик для порозуміння через історію.

Наведу приклад моєї сім’ї. Мої предки з Польщі, були переселені в 1944 році спершу в Миколаїв, в за кілька років після того переїхали в Тернопільську область, де й осіли. Тому я нормально ставлюся до поляків. У Тернополі люди, для яких російськомовні – це москалі, страшні, їх не варто поважати, поляки також погані, бо в минулому не давали нам жити. Я їх можу зрозуміти, якщо бабусі-дідусі цих людей постраждали від голодомору, або потрапили на Волинську різню.

Я їздив у село Полінов у Бялій Подлясці, звідки походить татова родина. Заїжджаю в село – і в мене відчуття, що я там уже був. Це тому, що я дуже любив слухати дідові історії й розповіді його брата. Вони розказували про переїзди, про те, як півроку каталися вантажними потягами, про дідів у німецькому полоні, показував купу фотографій. Завдяки цим історіям я й поїхав у Полінов. Брат мого діда дав мені мапу, пояснив точне розташування, де колись стояла хата.

У звичайному житті ми не любимо вивчати історію, тому що бачимо її як якісь дати і щось незрозуміле. Але такі проекти як «Студії живої історії» спонукають людей замислитися, що таке історія, як вона впливає на нас сьогодні, який результат дасть завтра. Важливо не тільки знати своє. Слухаєш інших – порівнюєш і заповнюєш в такий спосіб свої прогалини в історії. Коли в Рівному читали книжку Каті Петровської «Мабуть Естер», один з присутніх сказав: «Коли ви читали цю книжку, для мене власна історія чимось заповнилася».

Мені в історії не так цікаві факти й дати, як те, що їх спричинило, і до чого цей факт призвів. Коли в школі пробував вибудовувати родинне дерево, стало цікаво, а хто ж в моєму роді був? Може, були князі, королі? Вийшло, що мій дідо закінчив шість класів, брат діда – університет, прабабця була вчителькою. Князів немає. Але для мене дізнатися – це означало заспокоїтися.

Для мене історія – це досвід, який робить мене собою. Важливо знати, хто я, яка моя історія.

Учасникам я б хотів порадити не робити того, що їм не подобається. Робіть те, в чому бачите сенс.

 

 

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

w

Connecting to %s