Слідами 30-літньої війни

Коли подія стає історією, за нею припиняють бачити людину. Хтось стає іконним або лубочним «історичним діячем» чи «героєм». Більшість просто поглинається часом.

Коли історична подія стає інструментом пропаганди та історичних баталій, в ній немає місця навіть ще живим очевидцям.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Я хочу дати слово саме цим людям. Не історичним діячам і не героям, а тим, хто багато пережив, продумав, обговорив з сусідами і сьогодні намагається розказати внукам, які навряд чи раді слухати ці старечі оповідання. У молодості є безліч інших, набагато важливіших справ. Я знаю, бо сама це все пройшла.

Моя бабця народилася у 1919 році. Безіменне і неіснуюче нині поселення, яке у 1930-х роках стало околицею Донецька. Її батьки приїхали туди значно раніше, з Полтавщини, і фактично були свідками народження нового промислового гіганта тоді ще Російської імперії.

Бабця була наймолодшою у багатодітній сім’ї. Вона розповідала, що мати її не любила, зато любив батько. Він помер, коли його наймолодшій доньці було 13 чи 14 років. Це означає: в часи Голодомору, але бабця тільки раз, кількома словами, згадала мені про голод у тодішньому Сталіно. Бо я не питала. А вона хотіла говорити!

Людина, яка народилася у 1919 і померла у 2007, була свідком подій найкривавішого століття в історії людства, а у мене не знайшлося часу хоча б раз розпитати її про все, що вона бачила. Я досі не можу собі пробачити. Я не знаю іншого способу виправити свою помилку і провину, як тільки розпитувати тих, хто ще живий.

Про що я пишу

Це був надзвичайно складний вибір між кількома темами, які я мала напоготові. Одна стосувалася сімейних і особистих історій видатних українських євреїв, яким або пощастило емігрувати на початку 20 століття, або не пощастило стати жертвами Холокосту. Інша — досвіду людей, які пережили військову окупацію на сході України, передусім у Слов’янську і Краматорську. Я обов’язково повернуся до них, у мене ще є час. Я поспішаю з третьою, бо живих і свідомих очевидців лишається все менше. Вона про партизанську війну на заході України, яка почалася ще за Пілсудського, а закінчилася наприкінці 1950-х.

Я свідомо не вказую тут воюючих сторін, бо історія не про них. Історія — це зібрані у книгу спогади мешканців західноукраїнськиї сіл, які близько 30 років, особливо — у 1940-50-ті, ставали невольними заручниками воюючих сторін, затиснуті «між дома вогнями». Як розповідав мені один чоловік з Рівненщини, «мій батько був селянином і хорошим господарем, мав сім’ю, і припускався яких завгодно хитрощів, аби не йти воювати. Але він змущений був лагодити партизанам зброю, наражаючи себе і нас на вогонь з іншого боку. Бо коли до вас додому приходить людина з рушницею, ви не зможете їй відмовити».

Події, про які я пишу, це іще й найбільш гаряча сьогодні тема, не тільки в Україні. А якщо по прошесті сількох років вона досі не остигає і болить, це означає, що не все ще було сказане і осмислене, і, звичайно, не тільки з західноукраїнського боку, не тільки з польского боку, безумовно, навіть не тільки з радянського і пострадянського боку.

Для кого і для чого це

Мені хотілося б, щоб ця робота зацікавила, перш за все, молодь. Західноукраїнську, яка, нарешті, поговорить зі своїми бабцями, у тому числі тими, яких вже нема, але пам’ять яких досі розділяють інші. Центральноукраїнську і східноукраїнську, яка досі не розібралася зі своєю ідентичністю, але спрагло її шукає у цей непростий, поворотний час. Можливо, також польську і російську, яка почує у цих бабцях голос своїх рідних, які так само хотіли мирного життя, а ставали заручницями війни.

Це історія про те, що у війні як вона є мало героїзму і романтики, а багато крові, страждань, страху, відчаю, ницості і — інколи — жертовної шляхетності, і тому треба робити все можливе, щоб запобігти насильству.

Я відправлюся у свою першу поїздку на початку серпня. Я буду їздити по селах, розшукуючи людей, які пам’ятають війну, що велася на їх подвір’ях у першій половині минулого століття, і записуючи їх спогади. Пізніше, можливо, через рік чи два роки роботи, ці спогади лягуть у книгу, якою, я сподіваюся, зацікавляться видавці.

Абібок Юлія

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

w

Connecting to %s