Почути кожного: голоси депортованих євреїв з бляшаної банки

У рамках проекту «Тимчасова видимість» ініціатива Roşa Collective разом з іноземними партнерами досліджує закинуті історичні місця Чернівців, проводить там мистецькі акції і, таким чином, привертає до них увагу місцевого населення Одним з таких місць стала вулиця Синагоги – колишня Барбюса (французького комуніста). Олег Барасій, один з 14 активістів-дослідників, розповів про звукову інсталяцію на пустці перед колишнім єврейським притулком на Барбюса, 25.

%d1%82%d0%b8%d0%bc%d1%87%d0%b0%d1%81%d0%be%d0%b2%d0%b0-%d0%b2%d0%b8%d0%b4%d0%b8%d0%bc%d1%96%d1%81%d1%82%d1%8c

Як ви обрали місце на Барбюса, 25?

Ми знайшли його зовсім випадково. Це, насправді, якийсь збіг обставин. Якби це був інший період в році, інші погодні умови чи настрій ми, напевно, просто б його пройшли. А воно тоді так вигідно виглядало. Я дуже люблю театр, і для мене це була неначе готова декорація до якогось театрального спектаклю. Я зупинився і сказав: «Народ, мені здається, що треба спробувати попрацювати з цим простором». Так ми там і залишились. Вже на основі цього простору вирішили будувати якісь нові змісти.

Які були плани на цей простір?

Коли ми зрозуміли, що хочемо його залучити для «Тимчасової видимості», то вирішили там зробити мистецьку акцію. Почали шукати інформацію про будинок, який стояв на місці цієї пустки. Нам вдалось  віднайти імена людей, котрі жили там в різні історичні періоди. Один шведський історик колись приїздив до Чернівців досліджувати цю вулицю і написав потім книгу. Там і знайшлись ці імена.

Спочатку була ідея відтворити трудовий табір за допомогою звуку та інсталяцій. Саме з цієї вулиці чернівецьких євреїв відправляли в трудові табори Трансністрії. Але в ході наших розмов ми зрозуміли, що цікавішою буде інша ідея.

Ми дізнались про існування книги «Schwarze Milch». Це листи депортованих євреїв додому, на Буковину, в яких вони просили про допомогу. Чернівецький історик Сергій Остащук знайшов ці листи в архіві й одне австрійське видавництво вирішило їх видати. Це величезна книга чотирма мовами: українською, румунською, німецькою та англійською. Ми взяли ці листи за основу й сучасні чернівчани їх начитали.

Як виглядала готова інсталяція? Як ви змусили ці листи промовляти до людей?

У нас була інсталяція з дерев’яним каркасом, вищим від людського зросту. Там висіли дроти. На кінці кожного такого дроту ми закріпили маленькі динаміки. Динаміки накривали пофарбованими на чорно бляшаними банками. Вони, здається, були від кави. Начитаних листів було двадцять чи навіть більше.

Коли ти перебував у центрі цієї інсталяції, ти чув легкий шум. Але ти мав змогу взяти кожну банку окремо і прикласти до вуха, аби почути конкретну історію. Це були доволі жахливі листи з елементарними проханнями: «Нам просто їсти нема шо» або «Перешліть нам якісь гроші, тому що тут можна купити їжу, але вона дуже дорога». Усі ці листи не дійшли до своїх адресатів, бо їх перехопили румунські військові. Вони їх не знищили, а десь там скинули. Через певний час листи потрапили до румунського архіву, потім до українського – і так вони знайшлись. Ці історії дуже зачіпають, якась людина, вустами іншої, сучасної, людини переповідає тобі свою історію. Це не так, як ми говоримо: «Загинуло 20 мільйонів». Ми слухаємо історію однієї конкретної людини, вона суперсуб’єктивна, але відбиває реальність. Це один з тих моїх проектів, які мені найбільше подобаються.

Як обирали голоси для озвучування?

Ми залучили майже усіх учасників, які працювали з цим місцем. А їх було багато. Також нам допомагали телеведучі. Вони начитували дуже чітко й красиво, зрозуміло для слухачів. Власне, через брак часу і через бажання самим бути ще більш причетними до цієї історії, ми начитували самі.

Як ти налаштовувався перед начитуванням, аби ні грама фальші?

Я не мав наміру пережити цю історію. Розумів, що я ніколи в схожій ситуації не був. Тому й не намагався якось драматизувати чи застосовувати спеціальні техніки, аби історія більше вразила людей. Я просто декілька разів перечитав листа і прочитав його так, як мені його читати найзручніше. Звичайно, що цей лист до мене промовляв, і я не міг прочитати його повністю без емоцій. Але я не намагався підсилити ту емоцію, яка в мене є, бо мені вважалося, що якраз це буде фальшю.

Так само і з іншими листами. Їх начитували не євреї, а просто звичайні молоді чернівчани, які працюють з цією темою. Звичайно, ніхто з нас не може й близько усвідомити собі, що це таке – бути депортованим і настільки загнаним, пересуваючись від одного до іншого табору. Трансністрія – це інший вид смерті для євреїв. Там вони вмирали не від газу, як в Аушвіці, а від того, що Трансністрія – це величезна територія, на якій було багато різних таборів. Євреїв етапували з одного в інший і під час цих етапів їх так виснажували фізично, що вони поступово помирали.

Інсталяція мала свій ефект. Багато людей плакало, багато виходило мовчки. Були німці, у яких якраз проходив проект у Чернівцях. Вони дізналися про інсталяцію через івент на Фейсбуку. Особисто до мене декілька підійшли і сказали, що якось зачіпає. Не можна говорити, що ми зробили все ідеально, але ефект був. Чесно кажучи, ми самі були задоволені настільки, наскільки можна бути задоволеним, роблячи такі проекти.

Хтось із родичів людей, листи яких ви озвучували, зміг потрапити на інсталяцію?

Чесно кажучи, ми навіть і не намагались запрошувати родичів. Треба було б підняти дуже велику кількість документів, аби віднаходити ці контакти. Більшість єврейських сімей виїхали з Чернівців і тепер усі вони розкидані по світу. Дуже мала вірогідність, що можна було б віднайти людей, які мають стосунок до тих, хто писав ті листи.

Чи знала про цей проект єврейська громада? Адже Чернівці – це декорація до життя євреїв довоєнного періоду.

У нас були проблеми в організації цього проекту. Не так легко було домовитись про студію, бо вона була майже завжди зайнята. Ми дуже довго думали, як зробити інсталяцію звуковою. Можливо, взяти якісь мікшери, де можна запустити одночасно 20 джерел звуку. Причому в цих джерелах мав би бути не один і той самий лист, а різні. А потім ми дійшли до такої думки, що знайдемо 20 плеєрів і окремо зациклимо лист на кожному.

Під час усіх цих підготувань ми просто забули запросити представників єврейської громади. У Чернівцях є навіть декілька організацій (не тільки діючі синагоги) і до яких потрібно було просто прийти і сказати: «Раді будемо вас бачити». Ми цього не зробили і той єврейський компонент, та частинка, яка прийшла, була доволі незначною. Вони відгукувались. Жалкували про те, що інші не можуть з ними співпереживати.

Але особисто в мене був великий страх запрошувати цих людей, тому що я ставлюся до історій у листах по-іншому. Кожен з них під час Голокосту втратив частину своєї сім’ї, своїх друзів. Мені не хотілося бути додатковим подразником в тому, аби ці люди знову переживали оці жахіття.

Олена Позняк

Advertisements

2 thoughts on “Почути кожного: голоси депортованих євреїв з бляшаної банки

  1. Pingback: Олег Барасій:  «Ми інакші, бо ми намагаємось щось робити» | Блог Студій живої історії

  2. Pingback: Наталія Єрьоменко: «Історія впливає на те, ким ми є» | Блог Студій живої історії

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

w

Connecting to %s