Володимир Гуцул: “Чернівці – важке місто”

“Тимчасова видимість” – це лабораторія міського активізму, яка здійснюється ініціативою Roşa Collective (Роша Колектів) у співпраці із міжнародними організаціями. Активісти досліджують закинутий простір в місті та надають йому нове життя в рамках мистецьких і культурних подій. Володимир Гуцул, учасник ініціативи  Roşa Collective, фотограф і житель цього контрастного міста, розповідає про те, що надихає робити Чернівці кращими.

%d0%b3%d1%83%d1%86%d1%83%d0%bb

Володимире, що змушує Вас займатися проблемами міста, за що, можливо, душа болить?

За Чернівці болить. За саме місто переживаю. Напевно це і стимулює мене робити тут щось цікаве. Якщо конкретніше говорити, то є в нас громадська  ініціатива Roșa Collective, яка зібралася за допомогою проекту “Тимчасова видимість”. Ми хотіли освоїти  та переосмислити закинутий простір в місті. Зібралися різні люди від фахівців у своїй сфері (організатори концертів та інших заходів) до тих, котрі нічого ще не організовували, але мають бажання щось створити.

Це були оголошення?

Так, люди подавали заявки. Різні люди:  архітектори, дизайнери, були і звичайні жителі. І це дуже кльово, тому що вони створили таку різнобарвну  команду. Потім вони шукали закинутий простір у місті, який може чимось виділитись. Знайшли чотири таких місця. Одне з них на вулиці Барбюса, тепер Синагоги.

Це була дерев’яна конструкція, яка слугувала платформою для нашої інсталяції.  Звисали банки, в них через  динаміки звучали начитані листи євреїв із Трансністрії. Листи, які не дійшли до адресатів, але збереглися. На їхній основі в Австрії видали книгу, з якої ми змогли начитати до 30 листів англійською, німецькою, румунською та українською мовою. Інсталяція висіла день, люди могли підійти, послухати, почути переживання, які були в тих листах, про що ті євреї просили.

Чому саме листи ось цих євреїв?

Ми думали, що це місце дуже важливе для Чернівців. Тут був центр єврейської культури та синагога, біля якої будувалася друга синагога, а біля тої будувалася ще одна синагога. Спочатку ми хотіли зробити театр, та все ж схилялись до інсталяції, яка б нагадувала про людей, які тут жили. Ми досліджували місцевість і виявилось, що остання чистокровна єврейка померла два роки назад, інші виїхали. Хотіли привернути увагу й до того, що ця громада була колись ключовою для нашого міста.

Особисто Ви чому вирішили займатися цією темою?

Євреї зробили дуже великий вклад в розвиток Чернівців. Мені шкода, що  люди, які побудували ті визначні споруди, якими ми пишаємося, зовсім забуті. Тим більше, я працював фотографом у єврейській громаді.

Ви цікавитесь фотографією, а за що Ви її любите?

Мені ближча фотографія, яка передає певний момент із життя, не художній знімок, де виставлене правильно світло, підібраний одяг, а саме коли ловиш його. Ти можеш зробити історичний знімок. Кожен такий кадр буде все цікавішим у  подальшому.

Так можна провести паралель між випадковими знімками і цими листами, як витяг із справжнього життя?

Так і є, тому що самі прості фотографії людей, які позували на фоні,  наприклад, універмагу “Рязань”, а ця будівля вже декілька років на реставрації. Але на їхніх знімках вона залишиться саме такою і це вже історія. Фотографія зараз є хорошим носієм історичної пам’яті.

А звідки така тяга до історії і пам’яті, чому її потрібно зберігати?

Чому повинні пам’ятати? Зараз скажу дуже попсову штуку, але той хто не береже свого минулого не буде мати майбутнього. А чому її треба берегти? Щоб не робили помилок в історії, хоч люди все одно циклічно роблять ті ж самі помилки. Мені здається, можливо це романтично, але історію потрібно пам’ятати через те, що до Першої світової була честь, а після неї не було честі, як такої, і не було моральності. Я маю на увазі після перших хімічних атак, які почалися. Навіть через ці елементарні речі, варто пам’ятати події. Вони хоч і були кривавими, але вони були по честі.

Більш правдивими?

Менш лицемірними. Бо зараз ми живемо у велику епоху лицемірства. Займаючись активізмом в Чернівцях, завжди стикаємося із лицемірством з усіх боків.Як з боку чиновників, так і звичайних жителів. Тому що проект “Барбюса 25” так само потрапив у лицемірство (Люди зруйнували майданчик, створений в рамках проекту – А.С.) Якщо б місцеві жителі справді хотіли там мати простір, вони б його захистили.

Його просто знищили місцеві люди?

Невідомо. Могли знищити і не місцеві жителі, але чітко зрозуміло, що його розікрали, і крали доволі довго, тому що конструкція була великою і на це потрібен був час. За годину з цим би не впорались. Дві-три години варто було витратити. Поліція могла би під’їхати, але ніхто не зреагував. І це, певною мірою, ще більш образливо. Мені здається, що можна було навіть нам подзвонити.

Залишилось розчарування?

Розчарування залишилось, але не тільки жителями, бо це і наш мінус. Це показує, що ми недопрацювали з людьми, не пояснили важливість цього простору. Вони не зрозуміли, що все робилося для них. Та ефект людяності й чесності повинен бути. Коли перед вами чиниться таке, то можна хоча б дізнатися, а не вірити словам людей, які розбирають конструкцію.

Ці події не вбили у Вас активіста? Ви скільки вклали туди.

Підбили. Швидше підбили, але не вбили. Дуже багато в Чернівцях таких речей, які зацікавлювали і розчаровували одночасно. Загалом, останній місяць я сидів і думав про те, кому це все потрібно. Соціум запитує: “Чим ти займаєшся?” А ти кажеш, я от це роблю, а ще переймаюся пандусами в місті. Вони кажуть: “Що ти за це маєш? Якщо  нічого, то чому це робиш?” І, певною мірою, це в тобі вбиває активізм. Думаєш, а може переїхати й стати пожежником.

А що тоді надихає, що не дає вбити до кінця?

Знову повертаємося до міста. Воно змінюється. Якщо так буде далі, то й жителі  почнуть змінюватися. А ще є люди, які надихають. Особливо ті, що зараз живуть в інших країнах.  Вони пишуть, що могли б також нам допомагати в роботі, але здались і виїхали з країни. Напевно це надмета: якщо я зможу колись добитись, щоби хоч десять чернівчан повернулися в Чернівці завдяки тому, що ми тут робимо, то вважатиму це дуже великою перемогою міста. Це надихає. Не знаю на скільки мене вистачить, але зараз так.

Любите Чернівці, бо тут народились?

Так, і я принципово не хочу його покидати.

Жили в інших містах?

Не зовсім, щоб жив, але я вирішив поки не міняти Чернівці на інше місце. Я ще тут, можливо, щось зроблю. Коли буде заміна, тоді можу поїхати. А такі люди з’являються, вони часто ходять на події.

 Крім того, що відвідують заходи, є такі, що долучаються і ви їм передаєте досвід?

Так. Є люди, які готові  допомагати. Вони щось пробують робити і в них це виходить. Це дуже добре, що в них виходить.

Бо Чернівці – важке місто. Морально, чи що. Тут дуже дивна енергетика, не знаю як це назвати. Але не від однієї людини чув, що їхали з нього у Франківськ, Тернопіль, у Львів , але тільки б не залишатись у Чернівцях. Важко жити, можливо, через його змішаність і контрастність. Там зрозуміло як працювати і з ким.  А в цьому місті – все незвично. Навіть для мене воно важке, як для чернівчанина.

Але ж у вас і складні проекти.

Так. Вони складні, масивні й дуже важко, коли в тебе на той час немає  серйозного. Тоді вчишся на ходу. Але одночасно й добре, бо віддразу потрапляєш в цей суп. І ефект є. Навіть те, що ми вже зробили, це класно. Чого вартий тролейбус розмальований.

Виходить, що Ваш активізм і націлений на поєднання різнобарвного?

Так, ми б хотіли це якось поєднати. Не скажу точно чи є ефект від людей, щоб можна було сказати: «От вони точно громадою долучилися». В нас такого, мабуть, і не було ще.

 А щодо проекту на вулиці Барбюса. Яка аудиторія приходила?

Різна. Якщо колись це була прекрасна вулиця, в сенсі єврейської історії. То зараз вона більше нагадує мікроспальний райончик одно-двоперхових будиночків. У нас були різні варіанти. Ми вирішили зібрати людей з Барбюса і поговорити з ними про те, як вони бачать цей громадський простір. Розвішували оголошення, приходили до людей, роздавали флаєри. Прийшло місцевих аж двоє чи троє людей з усієї вулиці. Ще двох-трьох ми зловили, бо вони просто проходили повз нас і зупинялися. Тобто віддачі одразу не було. Хтось говорив: “Добре, що ви це робите. Давно пора”. Інші казали, що краще б ми зробили дитячий майданчик (все в нас впирається в дитячі майданчики, всюди треба їх поставити). Був один , який прийшов і сказав: “Для чого тут цей громадський простір? Я сюди прийду, ямку викопаю, шашличок пожарю, ямку закопаю і піду”.

Коли створювали цей простір, відбувалась передвиборча компанія. Увесь час запитували з якої ми партії, хто спонсорує, за кого голосувати. І ще два рази в нас запитали: “Ви з якоїсь церкви?” Бо поруч того місця знаходиться церква єговістів. Було лише два варіанти, але майже ніхто не вірив, що ми це робимо просто для них, щоб можна було прийти, сісти, з часом послухати лекцію, подивитися фільм. Але…

Володимире, розкажіть, як формувалася ваша команда?

Не знаю, чесно кажучи, яким чином так вийшло, що ми почали працювати саме цією командою. Я цей момент випустив і не зрозумів навіть. Була команда саме по інсталяції “Барбюса, 25” і вона потім перетворилася на Roșa Collective. Нас зараз більше – вісім людей, тоді нас було четверо, коли ми починали. Всі різні, але вони хочуть одного єдиного – розвитку цього міста. Вони хочуть , щоб тут було гарно.

Альона Савченко

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

w

Connecting to %s