Зіграти у радянське та зрозуміти його

У вересні я розпочав практичну реалізацію проекту “Кухня Sovetica”. Протягом літа збирав та обробляв інформацію, а також шукав вдалий формат для ініціативи.

фото

Попередньо, у травні, було визначено: це буде інсталяція у просторі, тематичний квест та настільна гра. Загальні слова, але я болюче шукав кілька місяців, чим їх наповнити. Зрештою, зараз, коли зроблено дві третини роботи, можна розповісти про цей процес. адже він демонструє, як постали ініціативи, які за три тижні об’єднали понад 600 людей.

Звичайно, казати, що не спадало на думку обрати традиційний формат виставки чи експозиції, – значить збрехати. Задуманий мною простір мав об’єднати їх із місцем для засіданнь, дискусій і конференцій, щоб вони проходили у атмосфері епохи. Центр усної історії КНУ імені Тараса Шевченка надав понад 20 розшифровок інтерв’ю за тематикою радянського повсякдення 1960–1980-х років, де містився достатньо оригінальний і цікавий матеріал, який було нескладно візуалізувати. Однак, я відмовився від цього, керуючись низкою факторів.

  1. Виставка, звичайно, є простим форматом. Але після контактів з іншими студентами “Студій живої історїї”, я зрозумів, що його використовують багато учасників. Щоб зробити експозицію оригінальною і помітною, потрібні значні ресурси й чимало часу. Наприклад, для моєї першопочаткової ідеї, простір мав бути оформлений у певних кольорах – це штовхало на пошук простору, де дозволять зробити ремонт, що було б непросто. А інакше задуманого ефекту було б складно досягти;
  2. Обмеженість функцій приміщення: за кількістю людей, за розміром, за наявністю (чи відсутністю) електронного обладнання. До того ж, якби ми залишалися нерозкрученим проектом, який організовує експозицію в музеї чи бібліотеці, то людей ще було б потрібно привести. Не завжди інформаційні можливості цих установ перебувають на високому рівні. Утім, навіть припускаючи, що ситуація була б кардинально інша, у цих установах не вдалося б трансформувати приміщення в тому об’ємі, як нам хотілося;
  3. Виставка виконувала б виключно інформаційну функцію для відвідувачів. А хотілося стимулювати їхню зацікавленість, сприяти тому, щоб вони самі шукали інформацію, думали, намагалися робити свої висновки про життя у цей період.
  4. Дискусії, лекції, виступи спікерів, які планувались би в цьому просторі, мали б обмежену аудиторію. На такі події, зазвичай, приходять 20–30 осіб, до того ж, здебільшого, публіка дотична до історії чи культурології, переважно добре обізнана з темою. У такому разі, одна з цілей ініціативи – стимулювання інтересу до радянського періоду в історії України – не була б виконана.

Чому це?

Проект “Night stories” існує з вересня 2016 року. Я був одним із тих, хто стояв біля його витоків, писав сценарії та грав у сценках під час екскурсій. Його ідея – це вечірні екскурсії університетськими будівлями, під час яких не просто переповідається історія, а розігруються сценки з визначних подій, які тут відбувалися. Ці заходи відрізняла уважність до деталей та значна історична достовірність того, що демонструвалось глядачам. Ще на тренінгах я наводив приклад цієї ініціативи як цікавого проекту в галузі публічної історії. Зрештою, прийшов до того, що саме в рамках “Night stories” має бути здійснена моя інсталяція, з наступних причин:

  • проект розкручений в університетському середовищі й поза ним; екскурсії відвідали, на той момент, понад 1000 учасників, групи неодмінно набиралися повністю;
  • ефективне співвідношення кількості людей і часу: зусиллями 50–60 акторів на 5–6 локаціях можна розповісти обраний кейс за годину для групи з 20–30 осіб;
  • першопочаково популярне цілепокладання проекту – розповідати історію для пересічного загалу;
  • можливість розробляти сценарій у команді.

Фактично, всі заходи команди були сумішшю перформансу та карнавалу (за Міхаїлом Бахтіним). Перформанси зайняли чільне місце в комеморативних практиках й у них програються не тільки славні сторінки історії, а й контраверсійні, аби увімкнути в загалу соціальну пам’ять і створити бачення певної події.

Те, що здійснювали ми, мало трошки інший зміст. Наші актори демонстрували не подію, яка вибивалась із загального ряду (на другій сесії екскурсій 20 вересня ми зробили виняток для перемог “Динамо Київ” у 1975 році, але це слугувало іншій цілі), і не прагнули демонізувати ту дійсність чи, навпаки, прославляти той час. “Карнавал”, на відміну від “театру”, де глядач відділений від акторів сценою, не знає такої межі. Глядачі є так само частиною дійства, як і актори. За Бахтіним, це було характерно для середньовічної культури. Утім, і у сьогодні такі практики набирають що далі, то більшої популярності. Подібні методики дозволяють:

  • не дозволити глядачу відсторонитися й перекласти відповідальність за подальші події на акторів, на кшталт, “вони роблять, а я дивлюсь”;
  • знаходити гостю місце у цьому середовищі: він може стати свідком, заговорити про щось з акторами, виступити на комсомольських зборах;
  • робити моральний вибір: все це відбувається в рамках екскурсій і наслідків не буде, однак це важливо для того, щоб індивід зрозумів, як би він повів себе у тих обставинах;
  • відчути атмосферу тих часів: місцем для екскурсій було обрано корпус Факультету радіофізики, електроніки та комп’ютерних систем КНУ, який є визначною пам’яткою київського модернізму, де навіть меблі у частині аудиторій – з 1980-х років.

Екскурсії відбувалися впродовж трьох днів (третій був додатковий, незапланований, який довелося ввести через значний ажіотаж), і їх відвідали понад 500 гостей. Складно переоцінити валідність такої події, адже така велика кількість зацікавлених відкрила для себе цілий пласт нашої історії.

Квест “Повернення до УРСР”: відкриваючи топоніміку радянського Києва

Квест ми провели під брендом Gerold City Quest 3.0 – він розкручений серед студентів, завдяки двом масштабним подіям, які проводились у минулі роки. Тепер ми взяли кейс “Повернення до УРСР” задля двох цілей:

  1. Ознайомити учасників з видатними місцями радянського Києва, які часто були унікальними архітектурними спорудами, які визначають ландшафт міста і сьогодні;
  1. Багато з цих місць втратили радянські конотації: Палац Спорту вже не асоціюється з перемогами київського “Будівельника” ще у 1980-х роках, а “Український дім” – з музеєм Леніна. Це минуле або ігнорується, або свідомо приховується, тому ми вирішили його відкрити і показати, чим були ці місця для наших батьків, і як змінилася їхня роль сьогодні.

Учасники не просто знаходили точки, а відгадували завдання, прямо пов’язані з цими місцями, могли виграти додаткові хвилини за знання подробиць історії Палацу Спорту або КДБ. На кожній локації стояв герой, який був із нею пов’язаний: футболіст біля стадіону “Динамо”, інженер біля Михайлівського собору тощо. При цьому ми не йшли на романтизацію радянського Києва: наш квест відбувався напередодні річниці “Революції на граніті” тому локацію на Майдані Незалежності ми зробили у форматі перформанса.

У підсумку, квест успішно подолали 13 команд, переможці отримали призи: записнички та книжки, пов’язані з історією радянського Києва та соціалізму у 1980-х років. 100 учасників на 4–5 годин поринули у не зовсім відомий їм пласт історії міста й багато про що почули вперше.

Оргінал публікації  можна знайти тут.

Євгеній Шатілов

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

w

Connecting to %s